Олександр Брильов розповів про порядок визначення місця проживання дитини

Адвокат юридичної компанії «Legal partner» Олександр Брильов взяв участь у ток-шоу «Крик душі» на 7 телеканалі. Обговорення стосувались однієї з найбільш поширених категорій сімейно-правових спорів в судах – визначення місця проживання дітей після розлучення батьків.

Під час обговорення, Олександр нагадав про порядок визначення місця проживання дитини.

Так, відповідно до статті 160 Сімейного кодексу України, місце проживання дитини, яка не досягла 10 років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла 10 років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла 14 років, визначається нею самою.

А відповідно до статті 161 Сімейного кодексу України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина (яка не досягла 14 років), спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Відповідно до статті 180 СК України, батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Також, відповідно до статті 181 СК України, за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Таким чином, при розгляді позову про визначення місця проживання дитини, вами може бути заявлений позов про стягнення аліментів, який суд повинен вирішувати в сукупності.

«Не варто забувати, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини», – зазначив адвокат.

В будь-якому випадку, права дитини після розлучення не можуть бути ущемлені жодним чином.

Як діяти, якщо склалась така ситуація, і необхідно розв’язати спір між батьками щодо визначення місця проживання дитини?

Для розв’язання спору між батьками щодо визначення місця проживання дитини, через орган опіки та піклування, один із батьків подає службі у справах дітей за місцем проживання (перебування) дитини такі документи: заяву; копію паспорта; довідку з місця реєстрації (проживання); копію свідоцтва про укладення або розірвання шлюбу (у разі наявності); копію свідоцтва про народження дитини; довідку з місця навчання, виховання дитини; довідку про сплату аліментів (у разі наявності).

Органи опіки та піклування мають керуватися інтересами дитини з урахуванням рівних прав та обов’язків матері та батька щодо дитини.

Рішення органу опіки та піклування про визначення місця проживання дитини з одним з батьків  є обов’язковим до виконання, якщо протягом десяти днів від часу його винесення заінтересована особа не звернулася за захистом своїх прав або інтересів до суду.

Звернення ж до суду відбувається шляхом подання позовної заяви з необхідними документами позивачем (тим з батьків, хто звертається до суду з позовною заявою і бажає, щоб з ним залишилася проживати дитина) до відповідача, тобто, іншого з батьків.

Судова практика

Частіше, суд визначає місце проживання малолітньої дитини за місцем проживання матері. Це відповідає принципу 6 Декларації про права дитини від 20 листопада 1959 року: малолітня дитина не повинна бути розлученою з матір’ю, крім випадків, коли є виключні обставини. Виключними обставинами можуть бути: відсутність самостійного доходу, зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, аморальна поведінка, що може зашкодити розвиткові дитини.

Хоча в судовій практиці відомі випадки залишення дитини з батьком, якщо її мати своєю поведінкою створює загрозу для нормального психічного розвитку дитини. Декларація прав дитини не є міжнародним договором, не є нормативним документом обов’язкового характеру у правовій системі України, у той час як Конвенція про права дитини є частиною національного законодавства (але, не зважаючи на це, судом застосовуються норми декларації).